У спеку іноді конче потрібно посидіти в тіні дерева й неквапливо випити мінералки. Але будьте обережні. Річ у тім, що всі рослини в містах – і трава не виняток – існують лише завдяки штучному поливу.
Може, з цієї причини, може, з якоїсь іншої, але якщо необережно сісти на травичку, то можна поколоти собі... п’яту точку, словом. А листя, яке стирчить на гілці, особливо не гладьте й не намагайтеся зірвати – цілком імовірно, що поріжете пальчик.
Цікаво, що в арабських містах і селах зелені практично немає. Мені довелося побувати в Нацереті – єврейську й арабську частини міста з легкістю можна розрізнити за буянням зелені в першій та її повному браку і другій. Проте це компенсують та-акими будинками! Вілли – ого-го! Тут євреям змагатися годі.
Характерна риса Ізраїлю – безліч усмішок на вулицях, в офісних і виробничих приміщеннях. І не лише з бажання вигідно продати чи сподобатися клієнтові. Вихідці із Союзу часто вважають такі посмішки фальшивими, а даремно. Посміхаються незнайомим лише впевнені в собі люди. Ізраїльтяни – саме такі. Життя в постійному напруженні, в очікуванні війни зробило євреїв не засмиканими скигліями, які бояться кожного рипіння або різкого руху. Навпаки, люди почуваються спокійно й упевнено. Нам би так.
Попередженням терактів переймаються не лише державні служби, а й пересічні громадяни. Вибухів і жертв було б у сотні разів більше, якби ізраїльтяни уважно не стежили за тим, чи не залишив хто на вулиці підозрілий, на їхню думку, пакет або сумку. Речі, кинуті без догляду, – явище неможливе. До кожного безгосподарного пакета ставлення більш ніж серйозне. Із сиренами та блимавками підлітають декілька поліцейських машин і спецавто із саперами, вулицю оточують кордоном безпеки. Якщо події відбуваються на автостанції, в офісі або в кафе, – пасажирів, персонал і відвідувачів негайно евакуюють, і за справу беруться фахівці.
Моя знайома в такий спосіб одного разу позбавилася продуктів, які закупила на найближчі кілька днів. Очікуючи автобуса, залишила пакети на лаві та відійшла до кіоску за газетою. Коли повернулася – стояло оточення, її залишену на декілька хвилин їжу вже накрили броньованим ковпаком, потім відбувся доволі гучний “ба-бах”... Біфштекси й овочі були безнадійно зіпсовані. Приємний бік процесу – якби в тих кульках була справжня бомба, її знешкодили б із не меншою оперативністю.
Життя в Ізраїлі привчає автоматично розв’язувати стяжки рюкзака чи відкривати сумку та демонструвати її вміст охоронцеві під час кожних відвідин супермаркету, банку тощо. Після повернення в Україну я ще довго машинально шукав очима охоронця перед входом до будь-якої установи, спонукуваний наміром продемонструвати йому вміст свого портфеля.
На щастя, мені жодного разу не довелося потрапити в ситуацію, коли палестинці проти чогось протестують із застосуванням арабської народної забави, іменованої метанням каменів у живих людей. Коли по телебаченню показують кадри, на яких затягнуті в бронежилети ізраїльські поліцейські стріляють гранатами зі сльозогінним газом у “мирних” протестантів, котрі жбурляють у них півкілограмовими каменями, – мої симпатії на боці поліцейських. Оскільки таким каменем можна запросто розтрощити голову.
Якщо ми відпочиваємо в Ізраїлі, то ізраїльтяни відпочивають на Кіпрі. Там же вони укладають нерелігійні шлюби. У самому Ізраїлі відсутній інститут цивільного шлюбу, узаконеного державою. Створити сім’ю, підкріплену свідоцтвом, можна, лише уклавши релігійний шлюб. Канони ж єврейської релігії передбачають, що легітимний, з погляду юдаїзму, шлюб можливий лише між євреєм та єврейкою за Галахою (зводом релігійних правил і настанов). Такими галахічними євреями вважають тільки індивідів, народжених від матері-єврейки. А оскільки щороку зростає кількість мішаних родин, де тато – єврей, а матір – українка чи росіянка, то їхнім дітям доводиться збирати гроші для весільної поїздки на Кіпр. Потім такий шлюб можна легалізувати вже в самому Ізраїлі.
Взагалі, так звані “посольські шлюби” – майже єдиний спосіб набути ізраїльського громадянства неєврею чи неєврейці. Процедура визнання цього шлюбу після приїзду до Ізраїлю складна та тривала, доведеться витратити чимало грошей на адвоката, оскільки міністерство внутрішніх справ дуже неохоче йде назустріч бажанням ізраїльтян створювати змішані сімейні пари.
Чому в Ізраїлі багато неєвреїв (із погляду релігії)? Дуже просто. Коли ухвалювали закон “Про повернення”, в його основу заклали норму, згідно з якою право на репатріацію й отримання ізраїльського громадянства одержують усі, в кого бодай хтось один із бабусь і дідусів був євреєм чи єврейкою. Це – повна калька з дискримінаційних положень “Нюрнберзьких законів”, що їх нацисти ухвалили в Німеччині у 1930-х роках минулого століття, які стали основою для подальших гонінь на євреїв та їхнього фізичного знищення згідно з планом т.зв. “остаточного вирішення єврейського питання”.
Час від часу ізраїльська громадськість повертається до обговорення закону “Про повернення”. Багато хто вважає, що в сучасному світі вже немає потреби надавати право на громадянство особам, які мають лише віддалений стосунок до єврейства. Проте щоразу пам’ять про катастрофу європейського єврейства змушує членів кнесету (парламенту) під будь-якими приводами відкладати розгляд питання про зміни в законодавстві. На думку ізраїльтян – і з ними важко не погодитися – масового знищення євреїв можна було б уникнути, якби в 30-40-ві роки XX сторіччя існувала національна держава, яка могла б прийняти євреїв, котрі перебували в діаспорі.
У євреїв дуже цікаве й шанобливе ставлення до своєї держави, якого варто повчитися і варто перейняти. Говорячи про Ізраїль, євреї користуються виразом Країна (саме так, із великої літери). В івриті немає вислову “виїхати з Ізраїлю” чи “повернутися до Ізраїлю”. Кажуть: “піднятися в Країну” й “опуститися (спуститися) з Країни”.
Ще декілька років тому в Ізраїль можна було ввезти будь-яку суму готівки – хоч контейнер із мільярдом доларів. Країні це було вигідно, оскільки гроші для легалізації необхідно було помістити на рахунок (відкривають без проблем за 10-15 хвилин у будь-якому відділенні будь-якого банку). І вони починали працювати на економіку Ізраїлю. Але, зрештою, Європа та США “дочавили” Ізраїль стосовно боротьби з “брудними” грошима, й ось уже з десяток років суму ввезеної готівки обмежено, якщо не помиляюся, п’ятдесятьма тисячами доларів.
Митники в Ізраїлі ввічливі, однак витрусять із вас і ваших речей будь-які приховані цінності та грошові знаки. Втім на ввезений зайвий блок цигарок або понадлімітну пляшку горілки заплющать очі. А якщо сміливо простуватимете зеленим коридором, не червоніючи, не бліднучи й нервово не почухуючись – протягнете що завгодно. От тільки, воно вам треба?
Летіти в Ізраїль краще з якоїсь центральноєвропейської країни або через Туреччину. Бо з України – дорожче. На зорі нашої незалежності Україна й Ізраїль уклали угоду про авіасполучення, відповідно до якої лише дві авіакомпанії ( ізраїльська й українська) мають право перевозити пасажирів. Українська сторона наполягла на високій ціні квитків. Та й ізраїльтяни не проти – хто ж відмовиться від нагоди заробити додаткову копійку без особливих зусиль? До речі, авіаквиток із Тель-Авіва до Москви коштує менше, ніж до Києва.
Цікаво, що й телефонний дзвінок з Ізраїлю в Україну разів у п’ять-шість дешевший, ніж звідси туди. Свята в Ізраїлі – таке ж страхіття, як і в Україні. Зачиняють усе і скрізь. Нічого не купиш, нікуди не потрапиш, і немає кого за це побити. Традиція. Хто з добрими статками – їде до Ейлату чи на Кіпр. Інші дістають з антресолей мангали, беруть м’ясо, завбачливо придбане в магазині вугілля, йдуть на найближчий газон – і смажать, смажать, смажать, смажать. А потім – їдять, їдять, їдять, їдять. Самі ізраїльтяни жартують, що в них є три національних види спорту – їжа, шопінг і безладні статеві зв’язки. Віддаються цим дійствам із великим азартом і навіть із певним фанатизмом.
Окрема розмова – так звана левантійська ментальність. Від пунктуальності ізраїльтяни не страждають. Пообіцяти завтра рівно об 11.00 щось такого зробити – це запросто. Не зробити – ще простіше. “Махар ба-бокер” (“завтра вранці”) – улюблена відмовка, вона ж – спосіб чемно послати чимдалі.
Муніципальні, тобто безкоштовні, пляжі в Ізраїлі викликають гострий напад заздрощів будь-якого одесита чи євпаторійця. Чисті, із зеленою травичкою, яка обрамлює пісочок, безкоштовними душами, туалетами, кранами для обмивання ніг – одне задоволення. Зовсім інше задоволення – заплатити за сервіс, який додають у вигляді парасольок, шезлонгів і тапчанів. Пляшка води, яку принесе жвавий пляжний рознощик, обійдеться вам удвічі, а то й утричі дорожче, ніж така ж, куплена заздалегідь, на підході до моря.
До речі, Середземне море дуже відрізняється від Чорного чи Азовського. Будь-якої миті зненацька можуть піднятися дуже великі хвилі. А пісок, на якому ви стояли у воді, прогрітій до температури ранкової манної каші, просто вимиває з-під ніг. Та й середземноморська водиця на смак дуже гірка, спершу здається, що негайно виїсть очі. Згодом звикаєш – не до гіркоти, а до звички одягати спеціальні окуляри для плавання.
Ізраїльтяни заходять у воду, якщо вона прогрівається градусів до тридцяти. Репатріантів із Союзу або туристів можна легко впізнати саме за хлюпанням в двадцятиградусному морі. Корінний мешканець Ізраїлю в таку “страшенно холодну” воду не полізе. Навіть за гроші. Ні, звичайно, якщо запропонувати йому шекелів сто п’ятдесят-двісті...
Мені довго здавалося, що тільки “росіяни” (а так називають за кордоном усіх вихідців із колишнього СРСР) ідуть у непрогріту воду. Але є ще народ, готовий позмагатися з нами в наполегливому прагненні скоряти стихію. Це американці. Хоча відмінність усе ж є. Якщо наші лізуть у холодне море з куражу, то американці – тому, що по телевізору сказали, наче літо настало. А як же не вірити, якщо сказали по телевізору?
Про Ізраїль можна розповідати безконечно. Кожна гора, пагорб, будь-який квадратний метр землі – жива історія. Яффа, Кейсарія, Тверія, Нацерет і, звичайно ж, Єрусалим – кожне місто гідне великої статті, перенасиченої епітетами. В Ізраїлі цікаво працювати й жити. Аборигени, які спершу здавалися колючими, мов кактус (вони так себе й називають – сабра, тобто кактус), якоїсь миті раптом розкриваються із зовсім іншого боку й виявляються чуйними сусідами та вірними друзями. А колега по роботі – “страшний” араб із незрозумілою ментальністю – насправді батяр і душа, до того ж випускник Харківського медінституту.
Направду, до Ізраїлю варто з’їздити. Навіть якщо вам не поталанить потоваришувати з ізраїльтянами, не складеться з працевлаштуванням або не задовольнить сервіс у готелі – не засмучуйтеся. Запевняю вас, що найприємніше в подорожі – це повернення додому, на батьківщину. Туди, де завжди – найсмачніший хліб і найсолодша вода.
Дмитро Редько
«Львівська газета»
