“Хіба це життя!?” – в якийсь прикрий момент існування рішуче промовляє наш співвітчизник і починає готуватися до еміграції чи бодай виїзду на заробітки.

Спонукальних мотивів для “треба їхати” може бути тисяча: і сусіда-сволота, і начальник – скнара і дурень, і відтоптана нога в “маршрутці”. Але головним є матеріальне питання. У наш час і з нашим життєвим досвідом нескладно виїхати будь-куди на ПМП чи заробітки. Вважатимемо, що всі перепони подолано, паспорти поважчали на масу в’їзної візи, радісно випито “на коня”, літак прийняв вас у своє черево, а стюардеса сказала, припустімо: “Шалом!” Полетіли.

Після прибуття в Ізраїль і проходження всіляких паспортних контролів і митниць можна взяти таксі, яке повезе вас у будь-яке місце країни, але за дуже додаткові гроші. Тому краще дочекатися автобуса. ЛіАЗи там не використовують, сидіння м’які, кондиціонери працюють завжди, а щодо швидкості руху – автобус нерідко доїжджає швидше. Таксі зможете спіймати вже в місті вашого нового місця перебування. З таксистами обов’язково торгуйтеся. До речі, більшість із них розмовляють російською – бізнес надихає.

Іврит в Ізраїлі бажано знати. Англійську також, оскільки українською там розуміють не завжди. Проте бувають різні трафунки. Із власного досвіду: якось я довго й безуспішно намагався порозумітися з аборигеном ламаним івритом і такою ж англійською з украпленням російської жестикуляції. Ізраїльтянин довго терпляче слухав, намагався зрозуміти, нарешті не витримав, махнув рукою й у серцях вимовив: “Холера ясна!” – “Пан муві по польску?” – “Очивісьцє”, – радісно та здивовано вимовив він. Потім ми довго розмовляли – він польською, я українською.

Ізраїльтяни лише на перший погляд здаються однорідною масою. Насправді ізраїльське суспільство структуроване не тільки і не стільки за майновою чи професійною ознакою, скільки за країнами походження. Вихідці з Польщі та вихідці з Румунії – це дві зовсім різні групи євреїв. Що вже казати про тайманім (репатріантів із Ємену) чи марокканців. Громади дуже ревно ставляться до представників інших країн. Нині конфліктів на міжєврейському ґрунті практично не буває. А колись траплялися навіть масові бійки, наприклад між “марокканцями” та “грузинами”.

До речі, Україну та про Україну в Ізраїлі, на відміну від більшості інших держав, знають дуже добре. Вихідці з нашої країни, Польщі, Білорусі та Румунії свого часу становили кістяк ізраїльської еліти. Але й тут  нюанси. Репатріантів (чи олим) кінця 1980-х і досі називають “ковбасною алією”, вважаючи, що ці люди приїхали не задля втілення великої сіоністської ідеї, а лише рятувалися втечею від бідності та політичної нестабільності. Отож, в Ізраїлі розділяють українців – нових репатріантів і, скажімо, “галіціан” – вихідців із Галичини початку минулого століття та до 1960-х років. Тому колишній львів’янин, який називає себе в Ізраїлі галіціанином, має вищий статус у суспільстві. Статус – це гідна робота, тобто належно оплачувана. Є в тебе робота – ти шановна людина.

Стосовно влаштування на роботу – дуже важливого аспекта існування в Ізраїлі, – за інших рівних обставин репатріант або турист-гастарбайтер з України в очах роботодавця має перевагу перед точнісінько таким же росіянином або румуном. Наші співвітчизники виявили себе як трудяги і просто люди, на яких можна покластися у відповідальній ситуації.

Із перших днів перебування стає зрозуміло, що потрібно намагатися заощаджувати. Багато емігрантів та іноземних робітників закуповують продукти на ринках. Це правильно, оскільки ціни там дійсно трохи нижчі, ніж у супермаркетах або крамничках, де можна придбати мінімально необхідний набір продуктів, цигарки, російськомовну газету і що там іще душа побажає. Проте вигідно отоварюватися на ринках лише тим, хто мешкає поблизу. Позаяк інші витратять на дорогу туди й назад рівно стільки грошей, скільки задумали заощадити. Або й більше.

Масова імміграція із Союзу призвела до появи цілих галузей торгівлі, зорієнтованих на есесесерних репатріантів і легальних та нелегальних робітників. Магазини російської книги, відеосалони, ремонтні майстерні, “російські” продуктові крамниці є практично в усіх містах і містечках. У “російських” магазинчиках ціни “кусаються”, але за продуктову ностальгію треба платити.

До речі, більша частина товарів – місцевого виробництва. Молочні продукти постачають просто з кібуців. Чорний хліб печуть також не в Полтаві, це робить якийсь сусідський Хаїм Сидоренко, який поставив пару-трійку електропечей. Тож їхній чорний хліб на вигляд – один до одного, а за смаком – два-нуль на користь нашого. Іноді в ізраїльських магазинах можна натрапити на чергу – по цукерки, шоколад і пиво із країн колишнього Союзу.

Повертаючись до засобів і способів пересування, варто зазначити, що ціна проїзду в “маршрутці” нижча за вартість автобусного квитка. Проте і з автобусами – основним і головним громадським транспортом в Ізраїлі – не все просто. У продажу є картки на одинадцять поїздок за ціною десяти, також можна придбати місячний проїзний квиток. Це дає змогу суттєво заощадити, адже проїзд в один бік (скажімо, в межах Тель-Авіва) обходиться в суму не менш ніж долар. І якщо вам доводиться робити декілька пересадок, то придбання проїзного себе виправдує. Звісно, якщо бігати за таксі, то економія взагалі вражає. Проте спека...

В Ізраїлі немає трамваїв і тролейбусів. Є залізниця (щось на кшталт наших електричок, тільки зручніше), але подейкують, що її акції скупили автобусні компанії. Відтак графік руху потягів складено таким чином, що з того ж Тель-Авіва до Єрусалима, Нетанії чи Хайфи зручніше діставатися автобусом. До слова, на центральній автобусній станції у Тель-Авіві був єдиний на весь Ізраїль платний туалет – схоже, спеціально для російських туристів. Ізраїльтянинові й на гадку не спаде робите “це” за гроші.

Власне, центральна автостанція – дуже цікава споруда, яка потрапила до Книги рекордів Гіннеса як найбільша у світі будівля такого роду. Проектанти дійсно молодці – використали рельєф таким чином, що п’ятиповерхова автостанція має низку в’їздів і виїздів на різні вулиці. Гуляти тель-авівською “тахані мерказит” можна цілодобово: крім платформ, кас та інформаційних пунктів, автостанція достоту нашпигована продуктовими, промтоварними, сувенірними крамницями, книгарнями, ресторанами, барами та кафе.

Ізраїльська родина із середніми статками принаймні раз на тиждень відвідує ресторан. Пристойна вечеря обійдеться  в перерахунку на долари десь у тридцятку-сороківку. Якщо ви замовляєте столик на трьох і більше – очікуйте презенту від ресторану. Зазвичай це пляшка гарного вина, у російських ресторанах на стіл “від закладу” поставлять вкриту росою пляшку горілки. Кількість пристойних місць із пристойною кухнею – величезна, адже кожна громада привезла із собою кулінарні вподобання й уміння. Рекомендувати якусь одну кухню складно. Краще продегустувати розмаїті страви марокканців, ашкеназів, персів, грузинів тощо.

Перекусити нашвидкуруч можна у вуличних забігайлівках-фалафельних. Фалафель – це подрібнені боби зі спеціями, обсмажені в рослинній олії. Фалафель і шаурма – улюблена їжа ізраїльтян. От тільки порції більші за ті, до яких ми звикли, принаймні вдвічі. Шаурму готують з яловичини, баранини чи м’яса індички. Піту, до якої засипають м’ясо чи кульки фалафеля, зсередини обмазують хумусом – бобовою пастою. Крім того, ви можете на окрему тарілку взяти собі стільки салатів, солінь і приправ, скільки душа забажає і шлунок умістить. Це є безкоштовним додатком до основної страви. Рекомендую дуже обережно поставитися до маленьких непоказних зелених перчиків – іноді його достатньо лизнути язиком, щоб потім увесь день сьорбати воду з марною надією погасити пожежу в роті.

Американські ресторани швидкого обслуговування популярні лише серед дітей молодшого та середнього шкільного віку. Та й то тільки завдяки папужачому дизайну та безкоштовній роздачі іграшок і повітряних кульок. Та ще зголоднілий автолюбитель може заскочити до попутного фаст-фуду.

Окрема тема – питво. Пити потрібно багато і часто. На близькосхідному сонці схопити зневоднювання – раз плюнути. Ізраїльтянам із дитинства втокмачують необхідність пити, на мовних курсах для нових ізраїльтян цей постулат повторюють безліч разів. Фраєритися не варто. Туристські “хохми” (до речі, хохма – з наголосом на останній склад – івритом означає “мудрість”) “а ля СРСР”, мовляв, досить прополоскати рота – і спрагу наче рукою зніме, на Близькому Сході не спрацьовують. Знепритомнієте на вулиці. І перше, що зробить лікар, який вистрибне на ходу з виринулого начебто нізвідки “амбулансу”, – увіллє у ваш пересохлий рот води з пляшечки (вона є неодмінним атрибутом будь-якого ізраїльтянина, котрий вийшов на вулицю). Вважають, що в спеку людина мусить випити за день щонайменше два літри води або соку. Чаю, кави, какао, молока не враховують. Оскільки в Ізраїлі, як жартують євреї, півроку літо, а півроку – просто дуже спекотно, то багато пити потрібно щодня.

Цікаво, якщо в Україні заведено довідатися, чи не бажає ваш гість поїсти, то ізраїльтяни насамперед запитають, чи не хоче він пити. Клімат є визначальним чинником навіть у формуванні мовного етикету.

Для курців буде цікаво довідатися, що цигарки дуже дорогі, але є альтернатива – скористатися послугами вихідців із Кавказу. Біля будь-якого великого торгового центру обов’язково сидітиме старенький Гіві або Шалва з декількома пачками цигарок у руках. А поруч припарковано автомобіль, із багажника якого і торгують блоками, ціна яких у півтора-два рази нижча від офіційно встановленої. В Яфськім порту, кажуть, можна купити ще дешевше, але не менш ніж коробку. Не знаю, чи правда це, але знайомі розповідали, що значна частина рибальських шхун не стільки виловлює рибу, скільки переміщує в нейтральних водах із бортів своїх турецьких побратимів ящики з алкоголем і цигарками.

В Ізраїлі дуже мало німецьких товарів. Багато ізраїльтян старшого віку принципово не купують нічого, виготовленого в Німеччині. З огляду на те, що свого час територія теперішнього Ізраїлю входила до Британської колоніальної імперії, досі з якісного імпорту там переважають англійські товари – починаючи від зубної пасти й аж до взуття й одягу.

Купувати вбрання та взуття краще під час сезонних розпродажів у спеціалізованих магазинах. Іноді можна придбати дуже пристойні речі за “смішними” цінами. Але все одно це буде дорожче, ніж у Туреччині чи на Кіпрі. Ізраїль – дорога країна. Та й щодо фірмовості речей опановують сумніви. Якось автор зважився витратитися на гарні джинси й у дуже пристойному магазині взяв пару для примірки. За старою звичкою (пам’ятаєте покупки у фарцовщиків?) спочатку уважно оглянув контрольні місця штанів. І з подивом виявив, що на джинсах фірми “Лі Купер” на причинному місці з чотирьох ґудзиків один чомусь із логотипом “Леві Страус”. Словом, шопінг не вдався. Ізраїльтяни мене заспокоїли, пояснивши, що значну частину “фірми” виробляють у Секторі Газа. І жодна інтифада не заважає торговій арабо-єврейській дружбі.

На речових базарах наполегливо раджу не купувати нічого й ніколи. Ціни там нижчі за рівень моря, але й якість – до першого прання. А розжитися на ганчірку для миття посуду можна і в інший спосіб. Що приємно – й на базарах, і в усіх маленьких магазинчиках, і навіть у супермаркетах можна торгуватися. Особливо добре це вдається, якщо знати мову продавця.

Якісний чай, до якого ми звикли в Україні, ви навряд чи придбаєте в супермаркеті. Доведеться йти на ринок, до грузинів чи арабів – тут не обдурять. Гідну каву в “супері” або крамниці також складно знайти. Є, щоправда, спеціалізовані кав’ярні, але не скрізь і не завжди. Ізраїльтяни п’ють здебільшого пакетний чай і розчинну каву, дуже часто з молоком. Мене досі трусить від слова “нес” – його стромляють під носа на будь-яких ділових зустрічах і співбесідах.

Спеціально для вихідців із Союзу ізраїльська харчосмакова промисловість випускає сметану підвищеної жирності; на полицях супермаркетів, які себе поважають, обов’язково є українська гречка та ризькі шпроти. У так званих “російських магазинах” ви запросто знайдете домашній сир, густу сметану, навіть сало. От тільки воно буде вареним і несмачним. Тому кращий презент для родичів або друзів – чорний хліб київської випічки, вінницьке чи полтавське сало, львівський шоколад і блок американських цигарок (останній – через ціну). Кав’яр брати із собою не раджу, його на землі обіцяній донесхочу. Так само, як і горілки – будь-якої та всілякої.

До речі, місцева горілка дуже пристойна. Але пити на роботі чи до або відразу після неї не бажано. По-перше, навіть натяк на запах алкоголю з рота є приводом для негайного звільнення. По-друге, на такій спеці можна отримати крововилив у мозок. По-третє – навіщо, власне, пити? Ви працювати приїхали? От і працюйте на здоров’я.

Одяг більшості ізраїльтян (через клімат) дуже простий – сандалі, футболка та шорти. Окрема пісня – це релігійні євреї, так звані “харедим”: чорні костюми, капелюхи, сорочки з довгим рукавом, застебнуті по сам кадик. Жінки – неодмінно в капелюшках, довгих сукнях і панчохах. Живуть такі “кадри” в окремих кварталах. Багато ізраїльтян нарікають на своїх релігійних побратимів, які буцім паразитують на суспільстві. Як на мене, до них варто ставитися з повагою. Без тіні іронії – лише дуже сильна віра змусить ходити в сорокаградусну спеку в чорному одіянні без опції провітрювання.

Дмитро Редько

«Львівська газета»