"Американською мрією" зазвичай називають прагнення людини до кар'єрного успіху, фінансового благополуччя і здійснення цих планів. Однак американська мрія, про яку зазначено в статті, жодним чином не пов'язана з банальним збагаченням. Йдеться про те, що можна віднайти національні багатства, які незмірно дорожчі за гроші. Бо історичну пам'ять і її матеріальні свідчення не можна виміряти ні в доларах, ні у гривнях.
На початку 1990-х років тільки зовсім ліниві видання не присвятили бодай однієї публікації міфічним скарбам гетьмана Полуботка. Кілька барил із золотом, нібито покладених під відсотки чи то до Імперського банку, чи то до Ост-Індської компанії, покликані були гарантувати прийдешнє міліонерство всім без винятку громадянам України. Не склалося. Тепер уже й не зрозуміло - чи золота того не було зовсім, чи жадібні до гетьманського добра британці відмовилися повертати гроші з відсотками. Або ж - усе це було не більш ніж романтичною легендою.
Попри все, справжня неминуща цінність будь-якого народу - його історична пам'ять про славне минуле. А якщо ця пам'ять ще й підкріплена артефактами, виставленими в музейній експозиції та належним чином збереженими та вивченими, - тоді і музею гарантовано наплив відвідувачів, і вченим є чим зайнятися, і пересічні громадяни мають змогу долучитися до історії свого народу, близької й наочної.
Унаслідок історичних перипетій унікальні речі часів Запорізької Січі опинилися за океаном. Серед них - ризниця Покровської церкви Нової Січі, Євангеліє 1759 року, перначі, бунчуки, прапори Нової Січі, військова печатка та 35 курінних прапорів Війська Запорозького Низового, 14 запорозьких січових отаманських і курінних булав і перначів, ікона Покрови Пресвятої Богородиці, військові та полкові прапори буджацьких, дунайських, азовських козаків. Одним із найкоштовніших предметів (і в історичному, і навіть у матеріальному сенсі) є іконостас Межигірського монастиря. У цьому монастирі, який вважали козацьким духовним центром, як відомо, знаходили спокій від мирської марноти лихі рубаки - січовики, а в його розписі й оздобленні брали участь найкращі тогочасні художники.
До 1917 року ці реліквії зберігалися у Військовому соборі св. Алєксандра Нєвского на Кубані. Під час революції, у лютому 1919 року, коли червоні війська наступали на Єкатериноград, козацька рада ухвалила рішення сховати регалії. Для супроводження святинь за кордон, у дружню православну Сербію, обрали п'ятьох: генерал-майора П. І. Кокунька, генерал-майора С. П. Звягінцева, полковника В. П. Білого, військового старшину Я. В. Семикобилина та патріарха кубанської історії, професора Кубанського політехнічного інституту Ф. А. Щербину. Козацькі скарби завантажили у дванадцять дерев'яних скринь - і з цього моменту почалися тривалі мандри козацької спадщини.
Майже за два місяці козаки зі своїм безцінним вантажем пройшли Новоросійськ, Константинополь (Туреччина), Салоніки (Греція) і у квітні 1920 року прибули до Бєлграда. Реліквії декілька разів переміщували з місця на місце вже на території Сербії, зрештою вони знову повернулися до Бєлграда в сухе й тепле приміщення фортеці Калемерган. 1938 року козацьку спадщину перевели до музею військового міністерства на зберігання "до відновлення в Росії національної влади або відродження цілісності Кубанського козацького війська, яке буде визнано югославською державою". Тим часом реліквії впорядкували спеціалісти, а козацьку експозицію виставили для огляду. Вона була своєрідним центром об'єднання козаків, які волею примхливої долі опинилися в еміграції.
Під час Другої світової війни музей пограбували. Військовий отаман В. Г. Науменко, який відповідав за зберігання реліквій, звернувся до німецького генерала Меля (який керував усіма музеями Німеччини) з проханням про допомогу. Виявилося, що майже все вціліло, зникли лише литаври, срібні труби та майно Гвардійського дивізіону.
Із допомогою генерала Меля отаман Науменко сподівався повернути вціліле майно у власність Кубанського козацтва, але виникли певні політичні труднощі - на право володіти та розпоряджатися реліквіями претендували т. зв. "вільні козаки", які планували створити незалежну державу "Козакія". Лідер "козакійців" В. Глазков після окупації Сербії німцями оголосив усіх своїх прихильників "козацькою партією націоналістів" і став під знамена Гітлера. Попри все, після війни військові клейноди й інше майно повернули у власність Кубанського козацького війська. Восени 1944 року, коли до Бєлграда підступали радянські війська, скрині з регаліями вирушили в нові небезпечні мандри, які завершилися у США.
За 20 тисяч доларів, що їх зібрали козаки, (чимала сума на ті часи). Придбали триповерховий будинок в околицях Нью-Йорка. Там у п'ятнадцяти кімнатах розмістився Кубанський військовий дім, там же розмістили й козацькі скарби. Згодом побудували спеціалізований музей у місті Говел (штат Нью-Джерсі), де й досі міститься козацька спадщина.
Як відомо, кубанське козацтво сформували після зруйнування Нової Січі з її вцілілих козаків і з Чорноморського козацтва. Делегація відродженого кубанського козацтва вже відвідала Говелський музей і тепер тривають переговори про повернення реліквій - звичайно, на Кубань, у Російську Федерацію. Водночас в Україні про всі ці перипетії з козацькими скарбами нічого не було відомо. За часів царату та радянської влади будь-які відомості про козацтво в Україні ретельно замовчували. На жаль, із появою на політичній мапі світу незалежної України ця тенденція збереглася. Якби не допитливість, відомої дослідниці козацтва із Запоріжжя Людмили Маленко, про цю історію український загал ніколи не довідався б.
Завдячуючи пані Маленко та журналісту Вікторові Тригубу, в українських ЗМІ почалася кампанія за повернення частини козацьких скарбів (які безпосередньо стосуються української історії) з Америки на їхню батьківщину. Було б цілком логічно, якби та частина козацької спадщини, яка безпосередньо стосується українського періоду, знайшла місце в експозиціях українських музеїв. Наукова громадськість, представники козацьких організацій і журналісти написали відкритого листа до Президента України В. Ющенка, провели декілька заходів, спрямованих на інформування суспільства та представників влади про неабияку наукову та моральну цінність козацьких реліквій для нашої держави.
Повернення реліквій в Україну, безумовно, посприяло б ідеям соборності української держави, адже козацтво завжди збирало у своїх лавах найкращих представників усіх українських земель без поділу на Північ або Південь, Захід або Схід. Потрібно усвідомлювати, що йдеться не про гроші - хоча тільки страхова вартість скарбів може сягнути суми з шістьма нулями в доларовому еквіваленті. У відблисках діамантів та ізмарагдів, якими оздоблено ефеси козацьких шабель і отаманських перначів, ми передусім повинні бачити полум'я визвольних воєн із поневолювачами України. "Американська мрія" повинна стати в Україні наочним свідченням нашого славного історичного минулого та шанобливого ставлення сучасників до звитяги пращурів. Адже лише той народ, який шанує своє минуле, має підстави з упевненістю вдивлятися у майбутнє.
Дмитро Редько
