Це солодке слово свобода... не знаю, не впевнений. Свобода за Марксом, як усвідомлена необхідність, чогось не надихає. Хоча, можливо, бородатий бухгалтер і мав рацію. По своєму.

У позаминулому столітті добре було розміркувати про абстрактні категорії, особливо, якщо перебувати на утриманні і особливо не піклуватися про день прийдешній. Така свобода, мабуть, апріорі потребує наявности друга - не тільки однодумця, але і промисловця, який щомісяця дає вам чек із сумою, що потенціює процеси вільного мислення.

Моя маленька донечка тільки почала пізнавати світ. Їй трошки більше року і вона повсякчас має потребу в мамі і татові. Напевно, на моїх руках їй дуже затишно. І коли я беру її до себе на коліна, вона притискається до мене усім своїм маленьким тільцем і може дуже довго - як для такого рухливого маляти - сидіти не вигинаючись і не тягтися рученятами до найближчої іграшки або предмету, що він привернув зараз її увагу. Але невдовзі вік і потреба рухатися переважають; і от вона вже невдоволено крутиться і робить усе, щоб я спустив її на підлогу - до ведмедиків, ляльок і собачок. На волю - маленьку, обмежену дитячою свідомістю і бажаннями однорічної дитини. Свободу відчути себе самостійною, зробити декілька невпевнених кроків і сісти поруч з іграшками.

Та ось вона награлася; її знову тягне до мами чи тата - великих, теплих, уважних. У їхніх руках - варто тільки вимогливо заплакати - негайно з'являються пляшечки зі смачною і теплою їжею, печиво або яблуко. Дитина свідомо віддає, ще хвилину тому так необхідну свободу, як тільки зголодніє або змерзне, щоб почути ласкаву і мелодійну пісеньку, щоб її обережно погойдали та попестили. І покірно приймає те положення, що здається батькам найбільш придатним для годування чи пестощів.

У такому ж положенні - найбільш зручному для годування - перебуває і значна частина журналістів у нашій країні. Свобода слова, свобода творчости при цьому зовсім не обмежується. Проблема полягає в тому, що в українській журналістиці виробився так званий професійний синдром. Ніхто нікого не утискає в сенсі творчої фантазії і самовираження.

Пиши про що хочеш, як хочеш і скільки хочеш, просто потім матеріал потрапить на стіл до редактора. А той може змінити назву, поправити стиль і вирізати декілька абзаців. Формат називається. Це коли можна писати про всіх і як завгодно. Але неодмінно про прем'єра - добре, про президента - з почуттям гумору, про опозицію - натще та з бодуна. Чи - з точністю до навпаки. Але, знову ж - формат, що вимагає появу потрібних публікацій потрібної тематики в потрібний час. Не потрібні - не оплачуються. І скільки не пиши як думаєш - друкуватимуть тільки той матеріал, що написаний "як треба", "у форматі". Власне, можна і написати. І навіть набратися сміливости віднести головному редакторові, для прогнозованого неодобрямса. Так, з почуття остаточно ще не померлого журналістського гонору.

А головний - 30 років у професії, пройшов "і Крим, і Рим" - не будь дурень чи там нахаба, неодмінно похвалить, навіть підкорегує дещо, потисне руку і скаже щось про формат. Чи простіше - попросить закрити засувку на двері кабінету, витягне зі своїх керівних засіків пляшку, розіллє, мовчки відсалютує чаркою, ми вип'ємо, так само мовчки - викуримо по цигарці. Потім він різким порухом голови раптом начебто стряхне зі своїх очей поволоку 80-х, і суворим начальницьким тоном, що не терпить і унеможливлює, запитає: "Шпальта готова? Йди, працюй".

І я піду. З відчуттям корпоративного братерства, з почуттям причетности до цеху, з розумінням того, що всі ми знаємо, от і головний - теж, і ми ще обов'язково, всіх їх і всім їм. А чарка - скільки там її - уже вивітрилася, і треба сідати "клепати", тому що 10 тисяч знаків сьогодні - мусиш дати, і ще фотки замовити в аґентстві, і подивитися, щоб переслали, і поштовик, сволота, не качає. Цікаво, коли дадуть зарплату за вересень, хоч до травня буде? Все, матеріал готовий. Боже, яка халтура - скомпілював три статті і дві експертизи, два абзаци зверху, три - знизу, добре є...

Свобода. У мене в комп'ютері, у папках "Старе", "Нікуди не пішло" і "Архів" тієї свободи - хоч завалися. Які думки, які фрази, які прозріння! І цього я прорахував ще тоді. І тут - напророчив. А користи? Вільні думки - вільні хліби. А на вільних хлібах часто доводиться сидіти без хліба. Тому що - не у форматі. Кому вона потрібна - така свобода?

Звучить тужливе ниття в етері, звисає зеленуватим слизом з газетних сторінок, смердячим димком просочується крізь екран телешухляди остогидла теза - немає свободи, нам не дають працювати. Бідкається журналіст у костюмчику за штуку американських грошей - я хотів розповідати правду, а мені не давали, і дотепер не дають, і обіцяють не давати надалі. А що ти хотів, братику? Щоб за свої власні гроші твій хазяїн дозволив виливати собі на голову цебро з помиями? До речі, костюмчик на які гонорари куплений - на отримані за правду чи схоплені за кривду?

І якщо ти такий правдолюб і свободофіл - чого сидиш у ненависній редакції, не підеш у фрилансери? На волі, воно звичайно, гонорари не порівняти з твоїм теперішнім страшенно цензурованим виданням, але ж свобода... Не йде.

Проблема української журналістики, утім, як і науки, мистецтва, державної діяльности і т.інш. - не у несвободі. Проблема - у відсутності бажання цією свободою користатися, водночас відповідаючи за кожне своє слово, жест, думку і резюме.

Свобода - не тільки стан душі, а й її (душі) внутрішня потреба. Немає потреби - немає й свободи. Свобода - ще і такий самий товар, як картопля, цвяхи чи засіб проти облисіння. Просто в нашій країні пропозиція перевищує попит. Це по-перше.

По-друге, сам по собі попит не сформований. Добре йде порнушка з елементами жорстокости, чудово продаються шоу за участю шмаркатих дівиць або мачо з невиразною сексуальною орієнтацією, стрілянина і кулінарні шоу.

Новини з правдою, коментарі з істиною, політпрогнози, що збуваються - не в честі. Тому що свобода сказати чи передбачати в нашому суспільстві автоматично переносить відповідальності на того, хто насмілився сказати. Справжній винуватець залишиться за кадром, не в етері, поза шпальтою. Крайнім призначать журналіста. Чого це ти нам землетрус улаштував, навіщо ракетою в будинок потрапив, чому ціни підвищив?! "Це ж не я, ріднесенькі! - кричить правдолюб. - Я тільки озвучив, зняв, написав." "А чого це? Просив хтось? Про Мазепу давай, про Хосе-Антоніо якого-небудь, про швидку Настю там..." "Вона - бідна..." "Ти її плаття з прикрасами бачив, бідної отої? А грим? Там одного тонального крему - на прожитковий мінімум."

Не йде свобода, залежується на прилавку. Ще і тому, що для кожного - своя свобода, міра, ступінь і глибина її. І - своя потреба у ній. Про свободу, про її необхідність багато і довго говорили і писали наприкінці 80-х - початку 90-х. Тоді під волею навіть найбільш світлі голови розуміли не більше, ніж звільнення від сковуючих свідомість і тіло комуністичних догм і совєтських розпоряджень. А хотілося - супермаркетів, набитих їжею, довгих і ергономічних автомобілів, доступних жінок із глянсових обкладинок плей-журналів.

Виявилося, що в супермаркетах головне - не кількість сортів ковбас, виставлених на вітрині, а можливість розплатитися на касі. Що володіння німецьким авто з іспанським ім'ям може закінчитися вибуховим пристроєм під капотом і необхідністю оплачувати штат адвокатів. Що за гроші купується не любов, а ерзац-почуття за заздалегідь визначеним тарифом і на чітко обумовлений час. Найголовніше - свобода думати і діяти ввійшла у суперечність зі свободою оцінювати і купувати.

І, як у старому совєтському фільмі, увесь час хочеться випити за те, щоб наші бажання збігалися з нашими можливостями. Щоб щире прагнення виправити стан справ у своїй країні і потреба говорити про недоліки не перетворювалися на професію, яку адепти статус-кво вже охрестили "грантоїдством". І щоб настільки ж щира апологетика влади (а я знаю чимало людей, котрі вважають, що нам іще поталанило, адже живемо не в Азербайджані, Бєларусі чи Туркменії, і прагнути більшого - небезпечний утопізм) - отож, щоб підтримка влади не обернулася для них завтра забороною на професію. У щоденниках російського письменника і філософа Васілія Розанова була фраза (відтворюю по пам'яті): "Увесь зміст моєї літературної діяльности полягав у тім, що навколо мене постійно годувалося близько десятка людей. А думки що? Думки різні бувають". Не тільки мати можливість заробити, але і потреба поділитися - погодитеся, теж прояв свободи. До речі, Розанов позиціонував себе як захисник влади, а після перемоги більшовиків помер від голоду - вмів тільки писати, а можливість друкуватися раптом щезла.

Взагалі, свобода - поняття відносне і субстанція етерна, в кілограмах або навіть у кілобайтах не вимірювана. Є вона у вас усередині - ви вільні. Немає - і ніякі зовнішні прояви на кшталт відео-інсталяцій або хеппенінгів не зроблять вас таким. Наша свобода, точніше, свобода по-нашому - це споконвічна слов'янська дуля в кишені. Від обману, від Чура, від завзятого начальника.

Я повертаюся з роботи; почувши поворот ключа в замку, моя дівчинка радісно кричить "та-та!" і виставивши вперед ручки, робить кілька кроків мені назустріч. З кожним днем вона ступає усе впевненіше, я підхоплюю її на руки, притискаю до себе і шепочу їй на вушко: "Донечко, я тебе люблю!"

Як би я хотів щиро сказати таку ж фразу і своїй країні, не розділяючи її на державу, суспільство, історичні регіони і фінансово-промислові групи. Але щось стримує мої пориви. Свобода сказати входить у суперечність зі свободою зробити. Свобода любити - з неможливістю вільно що-небудь змінити. Залишається свобода написати про це. І ваша свобода - прочитати чи, не дивлячись, перегорнути сторінку...

Дмитро Редько

http://www.ji.lviv.ua/n32texts/redko.htm