Фактичне припинення "Нашою Україною" переговорів про формат співпраці в парламенті з "антикризовою коаліцією", а точніше, з ПРУ, стало поштовхом до своєрідного вичавлювання міністрів-"нашоукраїнців" з урядових кабінетів.

Власне, це була обопільна ініціатива, адже, з одного боку, міністри самі написали заяви про відставку, а з іншого – ВР їхні наміри таки підтримала.

Процес відбувався фактично на тлі посилення дезінтеграційних тенденцій в "Нашій Україні", що увиразнилися після її з’їзду, який відбувся днями. На ньому Президент указав, що партія стала ледь не ЗАТ, переставши виконувати належну їй роль.

Однак за цього так і не було запропоновано зрозумілої альтернативи для виходу з такої ситуації. З огляду на це В. Ющенко ризикує втратити ще й підтримку у ВР в особі "НУ", оскільки після його виступу на з’їзді чимало "партійних олігархів" відчули себе ображеними, а інших потужних фігур, які дійсно спроможні виправити ситуацію, а до того ж мають іще й не штучну харизму, наразі в партії не спостерігається. Водночас процес вичавлювання нашоукраїнських міністрів з лав коаліційного уряду теж ставить Президента під удар, оскільки він може позбутись і з таким трудом вибудованих важелів впливу на виконавчу владу бодай на рівні персоналій. За всім цим проглядаються й зазіхання на президентські кадрові прерогативи – оборону та зовнішню політику.

Отже, 1 листопада парламент прийняв відповідно 247 та 246 голосами відставку міністра юстиції Р. Зварича та керманича Міністерства культури і туризму І. Ліхового. Заяви "висіли" у Верховній Раді ще з 19 жовтня. Однак так і не було прийнято рішення щодо відставки очільника Міністерства молоді та спорту Ю. Павленка. Існує безліч питань щодо можливості відставки Ю. Луценка. Як відомо, парламент ухвалив фактично безпрецедентне в практиці українського депутатства рішення – створити тимчасову слідчу комісію для перевірки викладених у статті "Інша міліція", опублікованій у газеті "2000" 8 вересня 2006 року, фактів корупційних дій, зловживань службовим становищем з боку окремих посадовців МВС та рекомендувала Кабінету Міністрів усунути на два місяці главу МВС від виконання своїх обов'язків.

Щоправда, в Основному Законі України взагалі-то не передбачено можливості відсторонення міністрів від виконання їхніх обов’язків. Але цікавим є сам цей поворот. З одного боку, це демонструє своєрідне розширення меж "свободи слова" та зростання рівня впливовості "четвертої влади" в суспільстві, але з іншого – створює прецедент, коли будь-яка "качка" може стати приводом для політичного скандалу. Адже "тимчасове" відсторонення може торкнутися будь-якого представника виконавчої влади зі зрозумілими кадровими наслідками, які із цього випливають.

Своєю чергою, в МВС рішення ВР коментують як неконституційне, тож Ю. Луценко спокійно продовжує виконувати свої обов’язки, не зважаючи на парламентські ініціативи. Проте сюжет із Луценком вельми симптоматичний. Так, тепер уже сам В. Янукович указує, що, наприклад, глава українського МЗС Б. Тарасюк не може перебувати в уряді з огляду на свою опозиційність: "…не може працювати міністр, який висловлює свою точку зору, що він в опозиції до цього уряду, але працює в ньому" (УНІАН, 2 листопада 2006 р.). Можна побачити, що хмари насуваються й на міністра оборони А. Гриценка – квоту глави держави. Принаймні на це вказують у своїх коментарях окремі євроатлантичні оптимісти у ВР.

Спроби усунути від керма міністрів-євроатлантичних оптимістів, які проводять президентський курс, ілюструють не так вичавлювання окремих персоналій, як зазіхання на можливості глави держави визначати й проводити зовнішньополітичну лінію. В разі зняття міністрів "від Президента" ця лінія може впертись у глухий кут, адже зовсім не факт, що ВР ухвалить позитивні рішення стосовно інших кандидатур на посади керівників цих міністерств, які будуть запропоновані В. Ющенком. Своєю чергою, нинішні кадрові ротації відбуваються після активних "енергетичних перемовин" В. Януковича з керівництвом РФ, після відвідин білокам’яної спікером парламенту О. Морозом, на тлі заяв В. Януковича з приводу блискучих перспектив перебування російського флоту на території України й після 2017 року, на що майже блискавично відреагували в президентському Секретаріаті та МЗС. Отже, сьогодні на фоні кадрових пертурбацій в Україні розігрується цікава багатоходівка, і складно припустити, що її почали грати цілковито стихійно. Тут ідеться не тільки про зовнішньополітичні "обереги", але й про внутрішньополітичний мейнстрим...

Показовим результатом "вичавлювання" стали також нові призначення, адже персоналії виявилися добре знайомими в українському політикумі. Зокрема, міністром культури України став Ю. Богуцький, який уже кілька разів стояв на чолі цього урядового органу. "Я вважаю, що з сьогоднішнього дня ми відкриваємо нову сторінку у мистецтві, культурі, нову-стару", – чесно сказав прем’єр, укотре представляючи Ю. Богуцького.

На місце глави Міністерства юстиції було призначено О. Лавриновича, який уже встиг попрацювати в секретаріаті нового Кабінету Міністрів, причому його політична реінкарнація запам’яталася так званою "війною" з президентським Секретаріатом навколо контрасигнації указів глави держави. Враховуючи багатий політичний та різнобарвний бекграунд О. Лавриновича, доводиться визнати, що він, звісно, зовсім не буде забезпечувати президентські тили.

Як відомо, історія не може повторюватися двічі. Проте спроби повторити вже пройдене чомусь робляться знову й знову. Відтак ПРУ чомусь не скористалася потенційною можливістю оновити "лави професіоналів". Принципово нових облич в уряді фактично не спостерігається, і ця тенденція увиразнилася від самого початку його існування. Але й нові гравці – з "лави запасних" часів Л. Кучми. Щоправда, вже тоді всі нарікали, що "лава очікування" занадто коротка. Отож у ті часи й усталилася традиція постійного перетасовування кадрової колоди. Тепер маємо чергові перетасовки в новому уряді.

Традиційні кадрові схеми відтворюються без вагань, як і звичні посилання на високий професіоналізм. Як бачимо, в моді нині й ідеологічний плагіат: повторюється навіть риторика часів президентства Л. Кучми. Наприклад, після відставки В. Ющенка з поста прем’єра у 2000 році Л. Кучма в розпал дискусій про потребу формування коаліційного уряду чітко заявив, що належить "припинити розмови про нові принципи формування уряду: уряд сьогодні перш за все має бути професійним".

У своєму зародку в урядових призначеннях можна було би побачити й туманний натяк на урядову квазікоаліційність, адже досі невідомо, з якими саме партійними силами ототожнюють себе Д. Табачник, Ю. Бойко та інші персоналії, про що багато вже було сказано.

Схід і Захід не поруч

З огляду на логіку свого формування уряд від самого початку мав парадоксальні риси. Як відомо, основними ключами до прем’єрства В. Януковича стали підписання Універсалу національної єдності, "круглий стіл" та домовленості між Президентом і донеччанами щодо зовнішньополітичного курсу країни, євроатлантичних перспектив, входження "Нашої України" до правлячої більшості чи то формування нової урядової коаліції за її участю. Коли процес формування уряду було завершено, сторони наголошували на "перемир’ї Вікторів". Події трактувалися здебільшого як віднаходження точок дотику завдяки відмові від амбіцій. Навіть Є. Кушнарьов розважливо вказував у ті дні: "…політична еліта повинна переступити через свої образи" ("День", 22 липня 2006 року).

Новий уряд та Універсал інтерпретувались у ЗМІ та численних коментарях політиків як своєрідні ключі, за допомогою яких буде відімкнуто двері до порозуміння конкуруючих еліт, відкрито джерела та родовища загальнонаціонального примирення і консолідації країни в контексті єднання її Сходу і Заходу, знято слогани, побудовані на протиставленні "своїх" і "чужих". Подібних велемовних метафоричних висловів можна наводити безліч.

Колишній посол США в Україні К. Паскуаль коментував події так: "…якщо справді коаліція може бути сформована з участю "Нашої України", Партії регіонів з однаковою проєвропейською програмою, то це може відкрити перед Україною цікаві перспективи. Я думаю, що всі чекають на деталі, щоб дізнатися, про що насправді йдеться в переговорах між ними" ("День", 18 липня 2006 року). (Щоправда, достеменно про те невідомо й досі...)

Тоді, як ніколи, багато говорили про загальнонаціональну єдність та порозуміння. "В Україні відбулося те, що відбулося в Польщі 15 років тому, коли там було два десятки круглих столів. І вони дали відповідь на питання, куди йде Польща. Незалежно від того, хто при владі – правий ти чи лівий, рожевий, зелений чи голубий, – але Польща рухається визначеним шляхом, – переконував тодішній глава Секретаріату Президента О. Рибачук в інтерв’ю газеті "День" 5 серпня 2006 року. – Ключові слова Ющенка: нам необхідна незмінність і прогнозованість курсу. Багато разів на цих переговорах лунали слова, що через невизначеність з Україною ніхто не захоче мати справу". Представник ПРУ Є. Кушнарьов теж вважав, що в країні "дійсно склалося на той час хитка рівновага".

У цьому зв’язку згадуються й висловлювання В. Януковича трьохмісячної давнини щодо перспектив єднання та порозуміння: "Ми підготували спільно з нашими партнерами із "Нашої України", Соцпартії та Компартії пропозиції стосовно формату уряду... Ми не ставимо за мету ламати когось через коліно, а ставимо за мету об'єднати країну... Я переконаний, що ми разом будемо працювати на всю країну". За його тодішніми переконаннями, такі підходи давали можливість створити такий механізм співпраці гілок влади, якого не вистачало протягом усіх років незалежності. "Цей механізм дає нова Конституція, коли уряд разом з парламентом, разом з Президентом мають єдину програму розвитку країни, коли приймаються і готуються зважені рішення урядом, парламент приймає відповідні закони, а Президент має місце глави держави згідно з Конституцією і об'єднує цей процес", – наголошував він, уже обійнявши прем’єрську посаду.

Сьогодні численні тези про єднання начисто забуто, і це підкреслює, наскільки незрілим є український політичний клас, який вирішує питання та проблеми на рівні персоналій, але не принципів, на рівні тактики та ситуативних домовленостей, але не стратегій. Щоправда, не варто забувати й про зовнішньополітичні центри тяжіння, адже справжню ціну "газових домовленостей" та їх реальний зміст ми побачимо вже незабаром, коли події вимагатимуть більш чіткого окреслення зовнішньополітичного курсу з боку уряду та ВР.

Чергові відставки та вичавлювання "чужорідних" міністрів продемонстрували чергову втрату хисткого консенсусу, якого, можливо, насправді й не було – він існував виключно як пишна декорація, що прикривала процеси, які відбувалися в уряді, від ока Президента. Це вкотре продемонструвало схильність вітчизняних політиків до міфологізації подій та до подання важливих для України тем під соусом ситуативних політичних трактувань, коли певна інтерпретація якогось факту вигідна тій чи іншій стороні.

Своєю чергою, в уряді спостерігається настійне прагнення повернутися до схем та матриць управління, які діяли в державі до 2004 року. Але вдихнути нове життя в мертві традиційні схеми вже неможливо, адже тоді в Україні була президентська республіка, а роль "розводящого" виконував Л. Кучма. Сьогодні президентська республіка – це вже наша історія, та й В. Януковичу подібна роль не під силу, хоч як би він не старався її зіграти.

Понад те, і взаємини між гілками влади не є врівноваженими. Ми бачимо не так процес реалізації чи то імплементації політики, як поверхові дискусії та коментарі з приводу сумарної цінності повноважень. До того ж розпочато велику гру з перетягування ковдри між секретаріатами Президента і Кабінету Міністрів. Можливо, з приходом на Банкову нової команди цей процес набуватиме ще більшої технологічності. Одна біда, що нинішні політичні ігри відбуваються на тлі недосконалої політичної реформи, реалізація якої за законодавчої невизначеності та за відсутності політичної культури здатна закласти підвалини для узурпації влади з боку політичної сили, яка грає в номінальній коаліції першу скрипку.

Фактично в пресі перестали згадувати й про єднання країни... Це демонструє ілюзорність та міфологізованість цієї тези. Власне, "єднання" не розглядається політиками як проблема, що існує в реальності, для них це скоріше "проблема виборчого періоду", на якій можна спекулювати, вигідно для себе експлуатуючи її під час виборчої кампанії.

У нинішніх процесах усе виглядає ніби логічним. Помаранчева команда мала шанс, але, мабуть, занадто довго перебувала в опозиції, а протягом перебування при владі мусила розгрібати власні авгієві конюшні (але, як відомо, цей подвиг Гераклові так і не було зараховано як подвиг)... З іншого боку, нинішня владна команда, відтворюючи елементи віджилої політичної культури, на фоні розбрату в лавах помаранчевих та традиційної для опозиції боротьби амбіцій діє доволі ефективно, вміло використовуючи риторику як зовні, так і всередині України. Але хто від цього виграє? Питання не риторичне. Та й узагалі цікаво, коли знову актуалізуються думки про єднання тої ж України? Адже на порядку денному бюджетний процес, здатний породити нові міфи...

Анастасія Смагіна,

 Український незалежний центр політичних досліджень