Перш ніж щось робити, варто застановитися: як саме і для чого. Притомна людина неодмінно планує робочий день, міркуючи, що саме має намір робити і яким чином.

Так само потрібно планувати “робочий день” і “робочий рік” держави. Власне, для цього й обирають владу – для розумного керування і перспективного планування.

 

Нормальний процес виборів відбувається в такий спосіб, що партія чи блок партій пропонують виборцям програми розвитку держави, а ті оцінюють програми та підтримують їх шляхом опускання бюлетенів у виборчу скриньку.

 

Будь-яка програма практичних дій влади (розвитку, реформ або консервації наявного стану справ) передбачає, що в її основу закладено певний набір базових ідей, заради здійснення яких, власне, програму й пишуть. Та це в ідеалі. На практиці ж в Україні відбувається те, що… відбувається. І нічого більше. Всі без винятку ідеї, з якими партії виходять до виборців, можна вмістити в одну коротку фразу: “Дуже хочеться покерувати”. Чи, як варіант: “Дуже гроші потрібні”.

 

За всі роки незалежності України жодна політична сила, з-поміж тих, які перебували й нині перебувають при владі, не спромоглася сформулювати внутрішньо несуперечливу концепцію розвитку країни, вказавши бодай загальні орієнтири руху держави й народу. Яку сферу не візьми: участь у військово-політичних блоках, енергетична безпека, соціальні реформи, – скрізь і завжди чинний правитель виходить з актуальних вигод та інтересів, не задумуючись про перспективу.

 

Ось уже третій президент кермує, змінилося півтора десятка урядів, проте ніхто не дає відповіді: а якою має бути найближча та середньострокова перспектива? Про захмарні мрії вам розповість хто завгодно, хоч нардеп, хоч волоцюга, – найдужча і найбагатша держава Європи... Та оскільки ми живемо не у світі фентезі, то й оперувати доводиться реальними можливостями та ресурсами. Але навіть із ними, доволі виснаженими за роки хаотичних приватизацій і банального розграбування, спершу варто визначитися з пріоритетами.

 

За століття ідейних шукань людство виробило інструмент, який дозволяє владі в будь-якій країні чітко усвідомлювати, до чого та навіщо прагнути. Йдеться про ідеологію – набір стандартних елементів, які дають змогу оцінити стан справ і визначити майбутні кроки.

 

Так званих базових ідеологій нині аж три: консервативна, ліберальна та соціал-реформістська (екстремальні їхні версії є тупиковими, тож залишимо їх поза розглядом).

Будь-які інші політичні концепції копіюють, дублюють ці ідеології цілком або частково. Всі політичні сили слідують цим наборам ідей, відбираючи для своїх держав і націй ті, які видаються найбільш адекватними та відповідними національним особливостям.

 

Однак і тут Україна спромоглася виділитися – слідування традиціям (особливо – добрим) у нас, як відомо, не в пошані. За весь час від моменту проголошення незалежності жодна політична сила, жоден “лідер нації” не лише не змогли сформулювати національну ідею, а й просто окреслити ідеологію, яку мають намір втілювати.

 

Недарма події 2004 року довкола виборів президента назвали помаранчевою революцією, а не соціальною чи буржуазною – не відбулося ні зміни еліт, ні зміни ідеології. Не було чого міняти – адже нічого не було і нічого не з’явилося.

 

Суспільство живе окремим життям, а держава – своїм. Леонід Кравчук і його оточення намагалися вибудувати ліберальну концепцію розвитку суспільства – і це привело Леоніда Макаровича в теплу компанію СДПУ(о), яка насправді є праволіберальною партією з олігархічним осердям. Леоніда Кучму та його клевретів можна схарактеризувати як консерваторів, адже вони намагалися “законсервувати” Україну в її корупційно-злиденному існуванні. Щодо Віктора Ющенка та нинішньої владної команди, то створюється враження, що наших “помаранчевих вождів” ідеї цікавлять найменше, натомість домінує винятково прагматична (насправді хаотична) складова.

 

Від початку створення “Нашої України” ще до виборів 2002 року всі ці команди відрізнялися браком внутрішньо цілісної та послідовної ідеології. Дотримуючись усталеної тенденції “до виборів” “склепувати” таку собі аморфну “широку” коаліцію, у складі якої неодмінно мають бути політичні партії та рухи, в назвах яких відображено весь спектр відомих посполитим світових політичних брендів, Ющенко та його команда після приходу до влади почали здійснювати еклектичні “неоліберально-консервативно-соціальні реформи”. Ну, продали “Криворіжсталь”, ну, зіграли на валютному курсі, ну, поділили портфелі і... І все. Оскільки програми дій не було, її цілком можна вважати виконаною.

 

Програма ж відсутня тому, що люди, покликані її творити та втілювати, самі по собі цілком деідеологізовані, а водночас донезмоги матеріалістичні. Вони – діти часу, коли актуальна доцільність завжди переважала перспективу, нехай навіть середньострокову.

Потреба вирішувати нагальні проблеми не дає змоги й не породжує бажання зупинитися й задуматися, не залишає часу на стратегічне планування. Існування у твердій системі “гасла – вибори – виправдання незробленого – нові гасла – нові вибори” – ціна, яку доводиться платити за життя в умовах скоростиглої демократії і поводирям, і пастві. Занадто швидко настає час знову обиратися і знову ділити портфелі. Відтак ідеї підмінюють гаслами, а плани розвитку країни – голослівними заявами.

 

Лідери країни – і тепер, і в минулому – не були носіями будь-якої ідеології. У Компартії перебували суто з кар’єрних мотивів. У перші роки незалежності політична еліта на чолі з Кравчуком зробила все можливе, щоб викорінити будь-які паростки багатопартійності на основі ідеологічних доктрин. Партії – носії базових ідеологій – не змогли розвинутися в повноцінні структури. Це відбулося завдяки компромісу між посткомуністами та націонал-демократами, оскільки і Л. Кравчук, і В. Чорновіл були противниками створення впливових політичних партій, вважаючи за краще очолювати широкі коаліції й об’єднання, які не мали виразного ідеологічного підтексту.

 

Саме тоді виникли й їх досі повторюють, наче магічні заклинання, які давно втратили силу, але стали звичними, всілякі “священні словосполучення” – розбудова держави, європейські цінності, соціальна спрямованість державної політики тощо. Але від того, що державу почнуть називати соціальною чи демократичною, вона не набуде автоматично зазначених властивостей. Для цього необхідні бажання й уміння. Припустімо на мить, що першу умову виконано, і наші лідери щиро бажають бачити Україну сучасною державою в західноєвропейському сенсі цього слова. Однак постає проблема вміння, і тут усі хвилі благих помислів розбиваються об масивний хвилеріз буття.

 

Саме це є найтоншим і найуразливішим місцем влади. Жоден із нинішніх високопоставлених чиновників, починаючи з Президента і закінчуючи головою якогось держкомітету в справах раціоналізації міжпланетних сполучень, не має належного досвіду державного управління. Посилання на те, мовляв, Ющенко вже був прем’єром, а Єхануров керував ФДМ, – непереконливі, оскільки чомусь же їх звільнили з цих посад у часи Кучми. А Данилович, зі всіма своїми недоліками, власне політичній складовій процесу приділяв мінімум уваги, насамперед оцінюючи чиновників за професійними якостями.

 

Нинішня влада багато в чому – це команда раніше відставлених через профнепридатність і повернутих у владу з набором ділових якостей, які анітрохи не покращали. Нова владна команда України не має підстав вихвалятися особливими досягненнями ні в економіці, ні в соціальній сфері, ні у внутрішній і зовнішній політиці. Не часто згадують обіцянки про створення кількох мільйонів нових робочих місць, про підвищення якості життя, про наступність зовнішньополітичного курсу. Річ навіть не у форсуванні вступу України до НАТО чи в намірі вийти з СНД в обмін на продовження переговорів про вступ до ЄУ. Проблема в тім, що зовнішньополітичних кроків не погоджено з вимогами економічної й енергетичної безпеки, проблемами ВПК, інтегрованого з російськими підприємствами, нестатками українських сільгоспвиробників.

 

Усе це та багато іншого – похідні від волаючої безідейності (в системному сенсі) вищих держслужбовців. Уже стали притчею во язицех “перехідний горщик із медом” (схоже до пріснопам’ятного червоного прапора) від Президента, його захоплення раритетами трипільської культури. Якщо все, з чим ми йдемо в об’єднану Європу, – це мед та артефакти, то переговорний процес явно затягнеться.

 

На жаль, не видно таких-сяких ідеологічних уподобань і в інших парламентських політичних сил, передусім у ПР і БЮТ. Регіонали переймаються конвертуванням отриманих парламентських мандатів і мерських посад у фактичну федералізацію України за принципом “до Дніпра – наше, а на захід – ваше”. Мадам ЮВТ, щоправда, напередодні виборів поговорила про якийсь “солідаризм”, але оскільки ні вона, ні її радники питанням до ладу не володіють – на цьому ідеологія від Тимошенко і закінчилася. Нині Юлії Володимирівні ідеями займатися ніколи – посада прем’єра вислизає з рук.

 

За визначенням, ідеологічними мали б бути принаймні дві парламентські сили – соціалісти та комуністи. Однак вони, хоча й спираються у своїх програмах на гігантський ідейний базис своїх попередників та однодумців, усе ж не можуть похвалитися якимись виразними ідеями саме для України та її громадян. Природно, комуністи щосили борються з буржуазією, а соціалісти погрожують побудувати нам суспільство соціальної демократії. На практиці ж сміховинно низький відсоток голосів, які віддали за партію Симоненка, свідчить про міру принциповості й антибуржуазності “червоних”.

 

Приблизно те ж саме можна сказати і про соціалістів, додавши, що, попри членство Соцпартії в Соціалістичному інтернаціоналі, її лідери відзначилися в боротьбі проти міфічних “єврейської” та “масонської” загрози. Якщо ж згадати історію виникнення СПУ, яку беззмінно очолює лідер комуністичної більшості в першій Верховній Раді України і яка виникла як спроба зберегти структури КПУ після її заборони, зрозуміло, що нових ідей із надр цієї партії Україні чекати годі.

 

Отож, ще енну кількість років нам доведеться спостерігати захопливі парламентські баталії, дільбу міністерських і намісницьких портфелів, приватизацію і реприватизацію – все, що завгодно. Крім одного – відповіді на питання, якою має бути оптимальна держава Україна та за допомогою якого набору ідей і практичних інструментів можна реалізувати її розбудову.

 

У процесі руху до поставлених цілей варто усувати локальні перешкоди: подумати, де брати газ і нафту, якщо Росія значно підвищить ціни або просто не дасть? Вирішити для себе: вигідніше нам перейти на натовські стандарти і стати споживачем їхньої зброї та боєприпасів, чи далі виробляти своє й успішно конкурувати з американцями на африканських і азіатських збройних ринках? Вступати до Євросоюзу та свідомо піти на квотування у виробництві сільгосппродукції  чи для ринків збуту на Сході далі розширювати посіви та збільшувати поголів’я худоби? Вкладати гроші в здійснення сумнівних художніх проектів чи піти шляхом створення високотехнологічних промислових зон та інвестувати кошти саме туди?

 

Однак насамперед необхідно вибудувати бодай загальні пріоритети розвитку держави. Якщо ми говоримо про формування української політичної нації, варто відповісти на запитання, які реальні передумови для такого формування? Поки не запрацюють підприємства, поки не буде диверсифіковано український виробничий комплекс, усілякі новації в політиці будуть не більш ніж політиканством. Вочевидь, пошуки спільної для України національної ідеї варто здійснювати саме в цій сфері, а не за лінією дослідження багато в чому суперечливої та прив’язаної до конкретного історичного моменту спадщини Дмитра Донцова чи Володимира Винниченка, не кажучи вже про Івана Мазепу чи Пилипа Орлика.

 

Дмитро Редько

«Львівська газета»