Країна геть чисто звар’ювала на брендах. Без бренду зараз нікуди. Він потрібен у бізнесі, ще більше – в політиці. Бренд компанії, бренд партії, бренд блоку... Ці словосполучення набили оскому, та здебільшого ми промовляємо їх, не надто задумуючись над справжнім змістом висловів. А варто було  б. 

Нормальною мовою “бренд” – це торгівельна марка. А отже, те, що нам пропонують як бренд якоїсь партії, – є продуктом для споживання. Бренд, майже без винятків, є невід’ємною складовою слогану – палкого заклику купувати, голосувати, брати участь тощо. 

Цікаво, що навіть антиреклама із включенням бренду об’єкта паплюження до власного слогану спрацьовує з точністю до навпаки. Скажімо, складно собі уявити більш невдале гасло, аніж: “Україна без Кучми”, під яким опозиція ще задовго до помаранчевої революції ходила штурмувати пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві. В середовищі політтехнологів полюбляють повторювати фразу, що єдиною негативною інформацією про політика є некролог. Таким чином, увесь час активних виступів опозиція робила мимовільну рекламу президентові. 

В українській політиці нині розроблені та відомі широкому електоральному загалові лише два ідеологічні бренди – націоналістичний і соціал-демократичний. Проте і перший, і другий розпорошені серед чисельних організацій, які до цих брендів удаються. 

Скажімо, соціал-демократичними, або такими, які можна вважати близькими до соціал-реформістського руху, в Україні позиціонували себе щонайменше 7 партій. Це СДПУ(о) Медведчука, СПУ Мороза, СДС Пересунька, СДПУ Буздугана, УСДП Онопенка, “Солідарність” Порошенка, Народно-трудовий Союз Песоцького. 

Націоналістичними (нерідко – з використанням евфемізмів “патріотична”, “народна” тощо) є значно більша кількість партій та організацій. З найвідоміших – КУН, ОУН, УНП Костенка.

Що стосується лібералів і консерваторів, то варто відзначити, що ані їхні ідеї, ані створені ними структури не мають значної підтримки електоральних мас. І річ тут не в неприйнятності цих ідеологічних концепцій.

Якщо на початку “пєрєстройкі” чимало політиків апелювали до неоконсервативних цінностей, посилаючись на досягнення чиказької економічної школи, то згодом неоконсервативний ренесанс у СРСР закінчився, не почавшись. Свою роль відіграла не лише грабіжницька приватизація, найвідданішими адептами якої були тутешні неоконсерватори, але й той факт, що на Заході на зміну неоконсерваторам Татчер, Колю та Бушеві прийшли соціал-демократи Блер, Шрьодер і Клінтон (Демократична партія США тісно співпрацює із Соцінтерном).

До того ж, згадуючи здобутки “чиказької школи”, пропагандисти консерватизму чомусь уперто наводили приклад піночетівської Чилі. А може, ще простіше – перервалося фінансування лінією “Геретидж фаундейшн”...

 Неолібералізм так само розійшовся поміж іншими політико-ідеологічними течіями, не встигнув сформулювати власної доктрини, пристосованої до внутрішнього українського вжитку. Ідеології українського лібералізму не було достеменно розроблено, а ліберальну течію не було презентовано впливовими історичними (а втім, і новітніми) партіями та рухами. Водночас старанно замовчувана зараз ідеологічна складова діяльності Івана Франка після його розриву із соціал-демократичним рухом якраз і може бути охарактеризована як розробка Каменярем ліберального напрямку в українській політиці. 

Міф про необхідність деідеологізації суспільства широко використовували дисидентські кола СРСР наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Насправді ж, будь-яке суспільство не може існувати без ідеології; там, де закінчуються ідеї – закінчується суспільство, припиняється життя; адже людина без ідей нічим не відрізнятиметься від тварини. 

Український політикум та ідеологічні концепції його основних складових і досі страждають на недорозвиненість. Ті, хто створює партії, йдуть двома шляхами. Вони або сліпо копіюють назви й ідеологічні напрацювання традиційних європейських партій, або вигадують специфічний український велосипед із трьома педалями та сімома колесами, намагаючись у нападі ідеологічного еклектизму поєднати непоєднуване – демократію з ексклюзивним націоналізмом, соціалізм із консерватизмом, інтернаціоналізм із расизмом. 

Внутрішня логіка таких процесів полягає в тому, що партії створюють під конкретні “грошові мішки”, які ставляться до політики, як до бізнесу: якщо я директор, то підлеглі (читай – однопартійці у фінансованій мною структурі) повинні бути сліпими виконавцями. І програму пишуть під таку партію не у процесі накладання інтелектуального конструкту на українські обставини, а як лівій нозі замовника схочеться. 

От і маємо неосяжний, мов Чумацький шлях, політичний спектр, заповнений політичними брендами сивої кобили. Ззовні – немов партія, всередині – казна-що. Політична Україна вперто торує шлях, дивуючи навколишній світ  такою конвергенцією ідеологій, якій, мабуть, позаздрив би сам Гашек із його партією поміркованого поступу в межах законності. 

На майбутніх президентських і парламентських виборах нам знову доведеться голосувати не за програми розвитку країни, не за політичні й ідеологічні концепції, а за гарні усмішки та короткі речення-слогани.

І не виключено, що потім сивовусі дядьки з вузлуватими пальцями на м’язистих спрацьованих руках сидітимуть за пляшкою оковитої та вкотре дивуватимуться: “І чого це, куме, в країні безлад?”  

І дядькам цим із владних далечіней знову підкидатимуть прості відповіді – винні кляті (потрібне підкреслити): 1) москалі, 2) жиди, 3) бандерівці, 4) американці, 5) комуняки, 6) олігархи, 7) вірні певної конфесії тощо...  

І дядьки віритимуть. Або й ні, не суть. Бо кого цікавить їхня думка? Тільки голоси. Вщент деідеологізовані брендами сивої кобили. 

Дмитро Редько