У всіх країн є літературні твори (і не завжди з "головної класики"), назви яких містичним чином впливають на долю цих країн.
А може, це їх автори в момент написання змогли бодай на мить зазирнути в майбутнє та перенести його квінтесенцію в заголовок свого твору?

Написав Стендаль "Червоне і чорне" - і політична Франція досі коливається у своєму виборі від ультралівих до клерикальних націоналістів. Назвав Сєнкєвич свою книгу "Камо грядеши" - і Польща досі розривається у виборі між спокійною устояною Європою та незнищенним бажанням розширити свої кордони "від моря до моря". У долі України такою "фатальною книгою" став невеликий за обсягом, але вагомий у формуванні української політичної думки твір Юліана Бачинського "Україна irredenta".

Більш ніж століття минуло з дня написання й опублікування цієї книги, змінилося вже декілька політичних поколінь, Україна пережила пожежу двох світових і низки громадянських воєн, послідовне становлення та загибель кількох національних й імперіалістичних держав, а й досі залишається невоз'єднаною.

Йдеться навіть не про етнічні українські землі, які волею долі, Версаля та Ялти опинилися в складі Словаччини, Польщі, Молдови, Білорусі та Росії. Завдяки цим міжнародним договорам Україна набула сучасних кордонів, цілком достатніх для життєдіяльності сучасної держави.

Проте ось уже парканадцять років із дня здобуття незалежності наша країна перебуває в стані перманентного розколу. Збруч, який у свідомості довоєнного покоління непохитно асоціювався з поділом України на "Україну в СРСР" і "Україну в Польщі", вже давно став внутрішньою українською рікою. Однак із географічних мап він перемістився у свідомість українських громадян, передусім у свідомість українських політиків. Цікаво, що коли в більшості держав найсуттєвіші розходження в характерах і світосприйнятті можна спостерігати в мешканців півдня та півночі, Україна чітко поділена на Захід і Схід. І якщо за часів Юліана Бачинського основною проблемою для переходу України зі статусу іrrеdеnt'и у стан соборності був її поділ між Російською й Австрійською імперіями, нині такою проблемою для сучасної та географічно цільної України є проблема двомовності, накладена на унітарність.

Цілком очевидно, що питання "двох державних мов" привнесене в нашу політичну реальність штучно. Зрозуміло, що ноги ростуть із Москви, відтіля ж тягнуться охочі до чужих територій руки. Річ в іншому - Москва, яка інспірувала цю проблему, так само не знає її вирішення. У сучасному світі вже неможливі, а для сучасної Європи категорично неприйнятні розв'язання справжніх або штучно створених національних питань методом "а ля Мюнхен". Отже, всілякі спекуляції на тему можливого відокремлення сходу України - не більш ніж спекуляції.

По-перше, це буде вкрай невигідно самому Сходові. По-друге, ніхто не дозволить, насамперед Росія. Ні Європа, ні Російська Федерація не зацікавлені в тому, щоб раптом одержати дещо на кшталт Югославії початку 1990-х замість стабільної передбачуваної країни, що є стратегічно важливою транзитною територією.
Через це цікаво розглянути тактичне питання створення парламентської більшості з подальшим формуванням уряду в прив'язці до бачення майбутнього України, яке мають основні політичні сили. За великим рахунком, таких сил є дві. Як і раніше: "помаранчеві" "Наша Україна" та БЮТ, які репрезентують україномовні Захід і Центр, і "біло-сині", які називають себе виразниками інтересів значною мірою російськомовних сходу і півдня. Прикметно, що у відсотковому співвідношенні кількість голосів, поданих загалом за "помаранчевих", майже дорівнює виборцям, які віддали перевагу Партії регіонів.

Одне це мало б налаштувати відповідальних політиків на переговорний лад, оскільки така післявиборна розкладка електоральних симпатій і антипатій свідчить про фактичний розкол України по Дніпру. Країна повертається в ситуацію часів Руїни, коли також була розділена на Правобережну та Лівобережну. А якщо ще згадати непросту ситуацію з Кримом... Сучасний "Збруч" змістився далеко на схід, але йому ще довго мандрувати до кордону з Росією.

Нині переговори про коаліцію тривають, що б там не казали їх учасники, винятково з позицій "дільби" портфелів. Усі без винятку політичні сили, які в той чи інший спосіб беруть участь у переговорах про створення урядової більшості, стурбовані отриманням посад. Юлія Володимирівна і на вибори йшла саме під гаслом "вибираємо прем'єр-міністра", себто себе кохану.

Однак нині мало б ітися не про фізичну особу - прем'єра, а про реальну загрозу розколу держави, якщо ситуація розвиватиметься врозріз із бажаннями Партії регіонів. Цієї загрози не було б, якби рік тому відбулася справжня революція - зі зміною політичних і економічних еліт, із докорінним зламом державних інститутів. Тодішня псевдозагроза федералізації - північно-донецька клоунада та іже з нею - могла б бути ліквідована в найпростіший спосіб. Відповідно до Конституції, рішення про надання та позбавлення громадянства ухвалює Президент. Вікторові Ющенку лише треба було позбавити українського громадянства особливо завзятих шанувальників розподілу України на Захід і Схід із подальшим їх інтернуванням (за перебування на території України без офіційного дозволу влади) до кінця своєї каденції.

Сьогодні, в ситуації "мовного путчу" на сході України на тлі тріумфальної ходи ПР, можливий тільки один шлях збереження стабільності в країні - шлях переговорів і домовленостей із "януковичами". Минулорічна нерішучість обертається вимушеними рішеннями тепер. Схоже, що немає альтернативи т. зв. великій коаліції "Нашої України" та ПР. У пресі вже починає миготіти ім'я можливої компромісної фігури прем'єра - Сергія Тарути. Навіть якщо це і "злив", то злив симптоматичний.

Ті загрози (або модне слово "виклики") територіальній цілісності України, які виникли внаслідок нерішучих дій "помаранчевої" влади в перші місяці після Майдану, схоже, можна блокувати тільки лише шляхом компромісу в питанні формування нового уряду та всієї вертикалі виконавчої влади, аж до глав РДА. "Донецькі" ж, будьте певні, дадуть задній хід у нібито принциповому для них питанні двомовності. А також НАТО, ЄУ та чого завгодно ще.

Політтехнологи ПР виявилися не тільки моторнішими - вони працювали системно й у повній взаємодії з політичним керівництвом своєї партії. Виробили й озвучили низку вимог - двомовність, ЄЕП, невступ до НАТО тощо. І почали демонструвати, що в разі неприйняття їхньої головної умови - участі у формуванні уряду - почнуть  відстоювати ці вимоги. В разі ж прийняття - спокійнісінько спустять на гальмах. Адже вивчив Віктор Янукович за рік українську мову, коли треба було?

Донецькі спираються на свою донецьку доцільність, як вони її бачать і розуміють. Натомість Захід і Центр України стають патріотами та щирими українцями, тільки коли до філейного боку їхньої фігури починає підбиратися своїм ороговілим ротовим отвором засмажений на відкритому вогні самець курки.

Системнішими треба бути. Точніше треба було бути. Адже менш ніж через два місяці ми, радше за все, отримаємо урядову коаліцію незрозумілого кольору. Втім помаранчевий і біло-блакитний за належного змішування цілком можуть дати потрібний жовто-блакитний. Принаймні для обмалювання фасаду нової влади. Україна ж і надалі залишиться irredenta.

Дмитро Редько