16 ВЕРЕСНЯ 2000 року - дата, яка остаточно поділила Україну на два табори: на "їх" і на "нас".
"Вони" - це представники влади, які брешуть, виправдуються і знову й знову плутаються у власних словах. "Ми" - це просто народ, без розподілу на "лівих" і "правих", журналістів і робітників, селян і бізнесменів.
Того трагічного дня зник Георгій Ґонґадзе. Скільки версій МВС, Генпрокуратури та іже з ними довелося нам почути відтоді! Скільки годин телеефіру і квадратних кілометрів газетних шпальт переведено на з'ясування обставин загибелі класного журналіста та просто гарного хлопця Ґії! Скільки сліз пролито мамою Георгія, скільки болю довелося зазнати його дружині, його близьким, його друзям...
Сьогодні нам так само невідомо, що ж сталося насправді. Нам так і не розповіли наші доблесні "силовики", як у столиці європейської держави, котра підписала тонни всіляких договорів, конвенцій і декларацій про захист прав людини і свободу преси, серед білого дня змогли викрасти та вбити парламентського журналіста.
Нам досі не пояснили, що правда, а що - фальсифікація в т. зв. "записах Мельниченка". Жоден із обвішаних самоцвітними брязкальцями міністрів, начальників і прокурорів, генералів і полковників не подав у відставку і не пустив собі кулю в скроню.
Виявилося, що нами правлять люди, які не мають сорому та совісті, поняття про честь і гідність, які понад усе ставлять свій особистий добробут і прихильність вищого начальства.
.16 вересня 2000 року раптом виявилося, що купка людей украла в мільйонів громадян України їхню країну. Нашу країну - незалежну, демократичну, багату. А замість неї нам підсунули ерзац-демократію з "ескадронами смерті", нав'язали бандитсько-поліцейську державу з блатними "понятіями" і злодійськими "законами".
Проте 16 вересня 2000 року почалося задовго до цієї дати. Воно оприявнилося тоді, коли змопівці били віруючих на Софіївському майдані, коли сталося дивне "самогубство в стані депресії" невиправної оптимістки Мар'яни Чорної, коли так вчасно для багатьох загинув в автокатастрофі В'ячеслав Чорновіл.
Усе наше життя нині - суцільне 16 вересня. Нас намагаються перетворити на безсловесне бидло, яке працює за хліб і воду. Нам нав'язали псевдоеліту, котра не годна зв'язати пари слів жодною мовою. Нас кілька разів пограбували за допомогою приватизації, гіперінфляції, і далі обкрадають акцизами, патентами та ліцензіями.
У нас відібрали нашу перемогу на виборах, нам хочуть нав'язати республіку олігархічного парламентаризму. Що б не робила влада - ми отримуємо 16 вересня.
Навряд чи ми вже коли-небудь довідаємося правду про останні години і хвилини життя Георгія - за минулі роки зроблено все, аби цього не трапилося. Але не зроблено нічого, аби будь-яка людина - в Києві, у Львові чи в Донецьку, вийшовши на вулицю, могла напевне знати, що повернеться до своєї родини, що зневірені родичі не обдзвонюватимуть морги в надії саме там знайти чоловіка, сина чи батька. У близьких Георгія Ґонґадзе відібрали навіть цю можливість. Дотепер ми користуємося страшним евфемізмом "таращанське тіло".
Либонь, причина безкарності владоможців і нашої лжехристиянської смиренності перед злом - у нас самих. Хтось не пішов на мітинг, хтось вирішив не підписувати лист протесту, хтось потиснув простягнуту державним негідником руку...
Георгія не повернути. Вічна йому пам'ять, і вічне нам повчання - справжня країна, справжня незалежність, справжня воля не даються просто так. Хтось віддає за неї життя, хтось - просто голос на виборах. Будемо сподіватися, що залишилося ледь більше року, і нам своїми власними руками вдасться висмикнути нашу країну з болота неправди, беззаконня і безкарності, в яке завели Україну нинішні володарі.
Пам'ятаймо про 16 вересня. Розповідаймо про нього дітям. І робімо все, щоб 16 вересня 2000 року ніколи більше не повторилося!
Дмитро Редько
