Розширення ЄС викликає заздрісні погляди і розмови в Україні. Ой-ой-ой, ми так близько від справжньої цивілізації, а нас туди не пускають. Як прикро!
Прикрість прикрістю, натомість варто усвідомити, куди саме ми прагнемо і яке місце в цьому незбагненному “куди” нам відведено. Спроба прорватися з боєм у чужий монастир може виявитися вдалою. Та чи влаштує нас тамтешній статут?
Скажімо, вступ нашої найближчої сусідки Польщі до ЄС уже зродив там цілу низку проблем. Надії на дотації з боку євроструктур у сільське господарство виправдалися, проте... Кожному селянському господарству обіцяють щороку доплачувати по 1200 євро. Що на них можна придбати за європейського рівня цін? Польські рільники серйозно задумуються над доцільністю подальшого господарювання. Скажімо, норми кількості землі на одну голову великої рогатої худоби, згідно з євростандартами, перевищують реально існуючі в Польщі мінімум у 3-5 разів. Тому багатьом господарствам із молочною спеціалізацією доведеться або суттєво зменшувати поголів’я корівок, або перекваліфікуватися.
Цей приклад, звичайно, локальний. Однак у відносинах Стара Європа – постсоціалістичний простір (від Югославії аж до Тихого океану) простежуються декілька сталих тенденцій. Ми рвемося в ЄС, не розуміючи, чим це нам загрожує. Я особисто не вірю у жодні “жидомасонські змови”, “світові уряди” та “всесвітні закуліси”. Але навіть поверхневий аналіз взаємодії Старої Європи (ба навіть “великої сімки”) і постсоціалістичних держав свідчить, що нас цілеспрямовано підводять до заздалегідь відведеного місця в системі стосунків Захід-Схід.
Отже, тенденції. Перша – послідовне та цілеспрямоване знищення фундаментальної та прикладної науки.
Друга – інвестиції, спрямовані нібито на підтримку конверсії, насправді йдуть на ліквідацію високотехнологічних виробництв, а відтак на ліквідацію висококваліфікованого промислового робітництва. Не фізичну, звичайно, – хтось виїде в ту ж Європу, хтось перекваліфікується в торговця майтками. У результаті втрачається наступність, руйнуються наукові школи, знижується кваліфікація працюючих.
Третя тенденція – кредити видають тільки під ті реформи, які геть-чисто знищують звичну схему господарювання на землі. Колгоспи – це, звичайно, погано. Однак і з фермерськими господарствами не все гаразд – не виправдали вони надій романтиків, не годують народ. Принагідно зауважу, що в єдиній Європі віддавна існує поділ за “спеціалізацією”. Хтось виробляє олію та мобільні телефони, як Фінляндія. Хтось є курортною зоною, як Португалія.
А чим вигідні Європі ми, навіщо їй потрібні? Висновок напрошується, хоч і несподіваний, але цілком логічно обґрунтований. Справді, якби Україна (та й інші слов’янські держави) цікавила Європу як ринки збуту – тоді який сенс робити все для розвалу нашої промисловості та сільського господарства? Адже лише ті, хто одержують гідну зарплату, можуть придбати недешеві товари, вироблені в Європі. Якби ми приваблювали до себе увагу як джерело дешевої робочої сили, то європейці мали б вкладати гроші бодай у переробні виробництва. Не інвестують.
Що ж тоді змушує європейських політиків щоразу заявляти про свою зацікавленість в інтеграції постсоціалістичних держав у т.зв. Єдину Європу?
Згадаймо, що на континенті катастрофічними темпами триває процес старіння корінного населення. Якщо проаналізувати зміни у, даруйте за політнекоректність, расовому його складі впродовж останніх кількох десятиліть; якщо згадати, з якою порівняною легкістю ще донедавна видавали візи на в’їзд у країни ЄС з наступними дозволами на проживання і політичний притулок, – то можна припустити, що нас (постсоціалістичні країни) вирішили використовувати і вже використовують як ферми для відтворення білого населення і, а отже – для підтримки тендітного балансу між власне європейцями й вихідцями з Азії.
Лихо з прибульцями в тому, що в еміграцію вони привозять свій середньовічний життєвий уклад і середньовічне ставлення одне до одного та до навколишнього світу. Отож, у Європі на очах у здивованих тубільців створюють спершу гетто, а відтак і цілі анклави, заселені мусульманами. Парижанка в паранджі чи берлінець у куфії вже нікого не дивують.
Проте роль азійського населення Європи не обмежується внесенням етнографічного розмаїття в розмірене життя бюргерів і рантьє. Всі ці “нові” європейці є ще й значним електоратом, чудово організованим та легко керованим їхніми духовними авторитетами. Нещодавні виступи європейських політиків проти американської інтервенції в Іраку не в останню чергу були пов’язані саме з острахом утратити голоси виборців-мусульман, а зовсім не з турботою про здоров’я та добробут іракських арабів.
Політичних дисидентів, видатних учених і діячів мистецтва серед неавтохтонного населення Старої Європи – десятки, можливо, сотні. Бізнесменів – стільки ж. Авантюристів, яким не сидиться на місці, – може, ще декілька тисяч. Мільйони не ввійшли до цього переліку переселенців. Ті, хто зважився на еміграцію, бо у своїй країні не знайшов місця під сонцем, не придатний до життя в умовах конкуренції, змирився зі своєї меншовартістю вдома та морально готовий жити на подачки чужої держави.
А як із “європейським вектором” зовнішньої політики України, запитаєте ви? А ніяк. Політика – не геометрія; особливо коли йдеться про спроби наших затятих проєвропейців нав’язати народові аксіому про необхідність вступу у всілякі європейські структури. Аксіома, як усі ми пам’ятаємо з курсу середньої школи, – твердження бездоказове. Існує небезпека того, що, “потрапивши до Європи”, ми побачимо, що не тільки нікому там не потрібні, але й приречені на вічний статус народу другого ґатунку. Адже нас розглядають не як державу, що приєднується до чогось – нас розцінюють як націю, ладну геть усю емігрувати до омріяного раю.
А може, краще залишитися вдома і спробувати зробити так, щоб це вони з нами бажали об’єднуватися, з нами хотіли інтегруватися? А не уподібнюватися Вічному Жидові, який блукає з країни в країну, з континенту на континент, ніде не знаходячи притулку та заспокоєння. Бо якщо його поневіряння – воля Господня, то ми вештаємося зі Сходу на Захід за своїм власним бажанням. Час уже зупинитися і принаймні щось зробити і побудувати. Бажано, щось корисне.
Дмитро Редько
