Нещодавно Gazeta Wyborcza опублікувала великий матеріал Марціна Войцєховского “Історична політика в Україні. Козацький варіант”.

У своїй статті польський журналіст розглядає проблеми повернення національної ідентичності української нації та кроки Президента Віктора Ющенка в цьому напрямі. Поява на сторінках авторитетного польського видання такої публікації дає змогу не лише подивитися на самих себе крізь призму неупередженої (та кваліфікованої, позаяк Марцін не рік прожив в Україні та був кореспондентом Wyborczej у Києві) думки з боку, а й спробувати зрозуміти, куди спрямований вектор внутрішнього розвитку України. Оскільки збоку, звісно, видніше, однак зсередини – ясніше. 

1. Польський журналіст схвально відгукується про зусилля Віктора Ющенка на шляху до відтворення національної ідентичності українців. У нашій внутрішній українській термінології ця дефініція співзвучна президентському прагненню щодо формування української політичної нації. Все було б добре, якби не одне велике “але”. Те, що здається гарним і прийнятним польському журналістові, навряд схвалить власне суб’єкт політологічних і ідейних експериментів нашого Президента – народ України.

 

 

 

Відповідно до статті у Wyborczej, Віктор Ющенко хоче об’єднати українців (у політичному, а не в етнічному розумінні) довкола пам’яті про Голодомор як українську катастрофу, позаяк, на його думку, цей символ буде зрозумілий кожній українській родині. Саме тому Президент такий наполегливий у спробі здійснення свого проекту закладки калинового гаю на схилах Дніпра в пам’ять про жертви Голодомору.

 

 

 

Значно менше в Україні говорять про інший проект Ющенка – відтворення козацької столиці Батурина, яку зруйнували війська російського імператора Пєтра І. Польський журналіст стверджує, що існує домовленість між Ющенком й українським мільярдером Рінатом Ахметовим про те, що президент футбольного клубу “Шахтар” інвестує значні кошти в будівництво своєрідного національного парку. Там українські громадяни зможуть не лише долучитися до історії козацтва як екскурсанти, а й із головою зануритися у світ національного колориту – звичаїв, одягу та кухні.

 

 

 

Третій значний проект Віктора Ющенка – спробувати примирити не тільки учасників Другої світової війни, які воювали “по різні боки” фронту, а й їхніх нащадків та ідеологічних послідовників. Ідеться про визнання Української Повстанської Армії на державному рівні.

 

 

 

Наприкінці статті польський журналіст порівнює політику Віктора Ющенка з ідеологічною лінією його попередника Леоніда Кучми та робить висновок, що проекти Ющенка ближчі українцям. Як на мене, висновок надміру оптимістичний.

 

 

 

2. На відміну від польського колеги, я не вважаю надто конструктивними ідеї Ющенка щодо можливості формування української політичної нації через звертання до доволі суперечливих моментів нашої історії. Тим паче, не поділяю думки, що ці амбіційні проекти можуть якось позитивно вплинути на фактичний розкол (насамперед ментальний, а відтак і політично інституйований через партії та структури громадянського суспільства, зокрема й Церкву) України по Дніпру.

 

 

 

Річ у тому, що політична нація будується не довкола політики, як підказує формальна логіка, а довкола ідеології. Ідеології прийнятної й такої, яку можна застосувати та яку застосовують на практиці.

 

 

 

Віктор Андрійович, зважаючи на все, перебуває у світоглядному (та будівельному) дитинстві, вважаючи, що можна створити щось, використовуючи попіл і золу.

 

 

 

Якщо говорити про Голодомор, то необхідно пам’ятати, що ця дійсно страшна трагедія з мільйонами людських жертв торкнулася здебільшого сільських мешканців тодішньої радянської частини України. Міське населення, а також регіони, які пізніше увійшли до складу УРСР (Галичина, Закарпаття, Крим, Буковина), не несуть у генетичній пам’яті коду жахіть Голодомору.

 

 

 

Шанувати безневинно загиблих від рук більшовиків необхідно, але ґрунтом для єднання це навряд чи стане. Узагалі, найкращим пам’ятником жертвам Голодомору було б відкрити мережу притулків і безкоштовних їдалень для тих, хто голодує нині. Не знаю, коли востаннє Віктор Андрійович Ющенко мав змогу спостерігати життя простих городян і селян, а не спеціально навчених трудівників райдержадміністрацій і філій Національного банку?

 

 

 

Якби Президент інкогніто пройшовся київськими вулицями, він зустрів би там сотні (якщо не тисячі!) безпритульних дітлахів із голодними очима. І, можливо, задумався б про вартість калинових кущів у гаї його мрії та співвідношення цієї вартості до ціни буханця хліба для голодних хлопчиків і дівчаток.

 

 

 

Не все добре також з ідеєю про відродження Батурина. Ідея чудова, але знову таки – чи не краще було скерувати кошти на відродження, скажімо, професійно-технічної освіти? От просто взяти і дати гроші ПТУ. Всі декілька сотень мільйонів доларів (а скільки може коштувати будівництво цілого міста, хіба менше?).

 

 

 

Ці ПТУ через декілька років випустять кваліфікованих слюсарів, токарів і фрезерувальників, щоб було кому працювати на підприємствах Ахметова, Пінчука, Порошенка та багатьох інших дбайливців національного відродження. Адже в нас уся молодь невдовзі виїде в Польщу полуниці збирати. В ту саму Польщу, яка так щиро радіє пошукам української національної ідеї а-ля Ющенко.

 

 

 

І зовсім не все гаразд з іде-єю фіксПрезидента про примирення червоноармійців і упівців. Невже незрозуміло, що їх не примирити? І чи треба це робити взагалі? Звичайно, із примирення можна влаштувати велике шоу, наговорити безліч промов, добряче пропіаритися у ЗМІ. Значно простіше було б дати ветеранам УПА гідні пенсії на старості років і по медалі від президентських щедрот – без Верховної Ради, суспільної полеміки, мордобоїв – простим указом. Скільки цих ветеранів залишилося серед живих? Наразі не дав. Тому що про гарні, але тихі справи в газетах не напишуть і ні з чим буде звернутися до “своєї нації”.

 

 

 

3. “Створювати націю” довкола трагедій, смертей і військових поразок – щонайменше дивно. Про катастрофи необхідно пам’ятати, жертви потрібно шанувати, але не варто влаштовувати із цього приводи для свят. Поява на будь-якому заході, який стосується Голодомору, розгодованих і пихатих представників українського політістеблішменту волаюче дисонує зі щирим духом справжньої скорботності.

 

 

 

Відродження козачих традицій і атмосфери Дикого Поля теж не особливо надихає. Вікторові Ющенку (який за сумісництвом є ще й гетьманом козаків України) варто було б, коли вже так йому до душі козацтво, не відроджувати, а відтворювати. Відроджувати традиції бездумного найманства та політичної нерозбірливості Запорізької Січі чи ксенофобії та продажності першого гетьманату – направду непотрібно.

 

 

 

Відтворити козацтво та надати йому функції національної гвардії, розвинути на базі сучасного козацтва фермерство – це було б благою ідеєю. Проте схожі проекти припадають пилом у столах президентського секретаріату, і не дивно, адже такий розвиток подій у суперечить інтересам олігархів, які скупили задешево українські підприємства й тепер прицінюються до безцінної української землі, щоб і її одержати за безцінь.

 

 

 

Нація формується довкола перемог і досягнень. У війнах, у промисловості, в сільському господарстві, в науці, в мистецтві, в культурі, в спорті. Не хочете кривдити найближчих сусідів? То помпезно відзначаймо перемогу князя Олега над хазарами, а в чергові роковини бою біля Жовтих Вод або Конотопської битви просто добре сидіти за столом і хитро посміхатися у вуса.

 

 

 

Вкладаймо гроші у фундаментальну науку, в академічну культуру, в книговидання – може, і в Україні з’являться свої Нобелівські та всілякі інші лауреати. Не обираймо спортсменів і співачок у парламент – нехай б’ють пики на рингу, забивають голи та беруть перші місця за вокал на славу України.

 

 

 

І не обираймо більше гарних банкірів президентами. Нехай наступним нашим президентом буде гарний політик. Не тільки з національною ідеєю в душі, а й і з виразними думками, які об’єднуватимуть людей. Задля здійснення національної ідеї.

Дмитро Редько